Шлях поета - майстра слова

Василь Козарь

Тернистим і нелегким був життєвий шлях Василя Козаря, який народився 7 листопада 1918 року в селі Недобоївці.(Додаток №4, фотографія). У 1926 році хлопець поступив у перший клас місцевої школи і навчався до 1930 року. Вчився добре, розмовляв румунською, вчитель завжди ставив його у приклад, інколи дозволяв займатися з учнями. Вивчали літературу, математику, читання, письмо, закон Божий. Навчання велося румунською мовою.

‒ Мені дуже були до душі вірші румунського класика Емінеску, але місцевий священик дуже мене ненавидів, бо я один був у школі з сім’ї баптистів. Коли відбувалася Хотинське постання 1919 року, то в село приїхали американські місіонери з благодійною метою. Вони проводили агітацію щодо вступу в баптисти. Мій батько в 1910 році був у Америці, через рік приїхав привізши з собою Біблію кишенькового формату «Новий Заповіт». Він перший, у 1924 році, прийняв  хрещення у селі Ставчани і став баптистом. У нашій  хаті почати збиратися люди.

З 1930 р. по 1936 рік я був вдома, багато читав, готувався до вступу у Бухарестську духовну семінарію. У 1936 році вступив на навчання. Нас готували проповідниками і місіонерами. Серед слухачів даного навчального  закладу ходили чутки, що  всіх мають відправити в Росію проводити місіонерську діяльність.

Я провчився 1,5 року, одного разу приїхав представник з Америки, всіх зібрали і сказали, що серед нас є юда. Та конкретно ні на кого не вказали Я підійшов до свого друга Бурлаки з Новоселиці і сказав: «Ідемо на пари». Він відповів: «У мене є для тебе білет, і я повинен тебе супроводжувати до поїзда й відправити додому». Я дізнався, що на мене було спровоковано донос. В доносі було сказано, що я засуджую окупацію Румунією Бессарабії, симпатизую Росії і чекаю, що вона прийде і вижене румунів,  читаю багато російської літератури, знаю багато віршів Пушкіна і Шевченка напам'ять.

У першій половині 1938 року прийшов додому і поступив на навчання заочного відділення Хотинського ліцею. Навчався до вересня 1939 року. Восени цього ж року мене забрали в румунську армію й призначили сержантом. Я був слухняним, гарно писав і мене пізніше призначили писарем.

В 1940 році Радянський Союз виступив з ультиматумом до Румунії віддати йому Бессарабію. Нас зібрали на площі і оголосили, що хто хоче повернутися додому, то можуть бути вільні. Спочатку ніхто не виходив вперед. Я не побоявся й вийшов, а за мною до 100 військовозобов’язаних.

 У 1941 році, на третій день війни, мене призвали в армію. Нас привезли в село Колінківці, звідти на Хотин. Таких як я було біля 1000 мобілізованих. Усіх направили на Кам’янець-Подільськ, потім поїздом до Житомира, а звідти пішки, лісами на Київ, бо німці швидко наступали. Ми добиралися з дуже великими втратами. В боях був поранений.

Влітку 1942 року прийшов наказ, що всіх військовозобов'язаних із західних областей України направити у глибокий тил. Нас направили на шахти в Новокузнєцьк. Пригадую такий випадок на шахті. До нас заслали провокатора, який почав говорити, що немає порядку, війна програна Сталіним і т.д. Усі уважно слухали, але ніхто нічого не говорив. Десь через пів місяця мене кличуть в «третій дім» (будинок для ворогів народу) Мене привели на третій поверх. Сидить начальник й питає: «Ти шахтар?». «Так,»-відповідаю. «Розказуй про себе все, лише правду»,- говорить він. Я розповів все від школи аж до навчання в Румунії. Десь через три місяці мене кличуть знову. Начальник посміхається і каже: «Ви правду казали, нам підходите, будете доносити, що робиться на шахті.» Я промовчав. Так я працював на шахті аж до 1949 року.

У липні 1949 року повернувся додому. Але й тут не мав спокою. Я любив слухати всі новини, що відбувалися в державі, у світі. У мене було радіо на батарейках. На мене донесли два секретарі комсомольської організації. Словінський Михайло - секретар комсомольської організації колгоспу «Червона Буковина»; Тодосійчук Василь - секретар комсомольської організації - імені Н.Крупської. Вони написали, що слухаю голос Америки. Мене заарештували, привезли в Хотин. Там дуже кричали, що я ворог народу й потрібно розстріляти. На суді спитали чим я займався в шахтах. Я сказав, що видобував вугілля, а також зібрав багато матеріалів про те, як фашисти знущалися над людьми й хочу написати книгу «Проти фашизму й війни». Суд виніс рішення направити мене в психіатричну лікарню, що і зробили. Мене там хотіли вбити, але я не спав. Коли підісланий вбивця замахнувся на мене, я схопив його за руку. У цей час підійшли наглядачі й таким чином я залишився живий. Мене направили під нагляд батьків. У той час я уже писав вірші. У 1974 році весною я направив збірку віршів «У Київ». Але всі вірші направили в КДБ, а мене знову взяли під арешт. Довго перевіряли, дійшли аж до румунських архівів. На кінець з мене зняли підозру, бо в румунських архівах знайшли дані, що я був патріотом Бессарабії, люблю читати Пушкіна: знаю багато віршів Т. Шевченка. Після цього в газеті «Літературна Україна» за друге липня 1974 року надрукували один із моїх віршів».

 Через рік, а саме 23 листопада 1975 року, в газеті «Радянська Буковина» було надруковано ряд віршів Василя Олексійовича . У листопаді 2008 року Василь Олексійович відзначив своє 90-річчя від дня народження. Саме в цей час вийшла з друку збірка його віршів під назвою «Пектораль»

Багато його віршів друкувалося на сторінках районної газети. Василь Олексійович працював над спогадами свого життя і писав книгу «Моя Голгофа», але так і не дописав її, тому що його життя обірвалося.