Війна очима учасників бойових дій
Напевне, про декількамісячну оборону Авдіївки відомо чи не всім українцям. У той пекельний період війни ЗСУ знищили тисячі ворогів, сотні одиниць його бойової техніки. Проте рашисти, попри шалений спротив наших бійців, невпинно вгризалися на територію міста, яке розташоване неподалік Донецька, і практично стерли його з лиця землі.
Не маючи достатньо особового складу, а особливо артилерії та боєприпасів до неї, українське військове командування ухвалило рішення вивести наші сили з Авдіївки задля збереження життя захисників і захисниць. Серед тих, хто її героїчно боронив – головний сержант взводу, командир мінометного розрахунку Віталій Михайлович Денжанський з Недобоївців.
На запитання «Який найважчий для вас епізод з фронтової біографії?» чоловік без роздумів відповідає:
– Це коли виходили з Авдіївки у лютому цьогоріч. Наш підрозділ вороги піддавали інтенсивному обстрілу артилерією, мінометами, «градами», танками, а також скидали керовані авіабомби. Останні точно влучали у визначену рашистами ціль, якщо і відхилялися, то не більше, як на 10–15 метрів. Перечікували бомбардування у підвалі промислового підприємства, стіни якого двигтіли від розривів ворожих боєприпасів. Там, у підземеллі, і ночували, коли по п‘ять діб перебували на позиціях.
Ніхто з хлопців не впадав у паніку. Вірили, що все буде гаразд, бо не один місяць воюють, отож знають, як уберегтися у небезпечні моменти, – наголошує захисник Авдіївки.
В. М. Денжанський народився 8 травня 1977 року у Недобоївцях, де закінчив місцеву школу. Професію отримав у Ставчанському СПТУ №21. Служив строкову в армії. А повернувшись, як і багато його односільчан, вирішив займатися садівництвом. І так – до початку повномасштабної російсько-української війни.
Одружений. Має двох доньок-школярок 8 і 12 років.
У липні 2022 року чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Пройшов базову військову підготовку і служив у 22-й окремій бригаді Сил територіальної оборони на Сумщині. А коли військову частину розформували, то перевели до новоствореної 116-ї окремої механізованої бригади. Був водієм мінометного взводу.
А вже рік, як Віталій Михайлович – головний сержант взводу, командир розрахунку 120-міліметрового міномета.
Чотири місяці воював на Запорізькому напрямку, а потім 2,5 місяця безпосередньо в Авдіївці, де з побратимами протистояли ворогу у найгарячішій зоні, за яку точилися неймовірної сили бої.
А потім захисників Авдіївки вивели з лінії зіткнення. Тепер вони перебувають на доукомплектуванні.
Один раз приїздив додому у короткотермінову відпустку.
«Сказав собі: це необхідно пройти»
– За період участі у бойових діях, – говорить головний сержант Денжанський, – ніхто із бійців взводу не загинув, щоправда дехто отримав поранення.
– Як ви призвичаювалися до армійського життя?
– Спочатку було важко, – зізнається Віталій Михайлович. – Але налаштував себе, що це необхідно пройти. Певним чином допомагало й те, що у батальйоні в основному служили бійці з Чернівецької області.
– Чим запам‘ятався перший бій з ворогом?
– То відбувалося на Запорізькому напрямку. Реально усвідомив – це не теорія, а реальна практика ведення бойових дій. Вона вчить, що і як необхідно робити. При цьому пам‘ятаєш про свою відповідальність за особовий склад.
На війні все жорстоко – і ми стріляємо по супротивнику, і він по нас. Позиції окупантів були за 2,5 кілометра від наших.
– Які основні завдання мінометників?
– Вогнем прикривати українську піхоту, щоб не дозволити ворогам підійти до наших позицій.
Траплялося, що вони підбиралися до місця, де перебував мінометний розрахунок, на 700 метрів: ми займали другу лінію оборони.
– Який настрій у побратимів?
– Бойовий. Ми зацікавлені у тому, щоб бити ворогів і наближати нашу перемогу. Успішно виконуємо всі накази командирів. Цьому допомагають знання військової справи, фронтовий досвід, злагодженість дій бійців.
– А про що найчастіше думаєте?
– Щоб це швидше завершилося, аби звільнили захоплені окупантами українські території. Розуміємо, як нам і надалі буде непросто, бо російська армія сильна, а головне – у неї потужна авіаційна та артилерійська підтримка.
– Як дружина і діти ставляться до того, що ви воюєте?
– Вони розуміють, що по-іншому не можна. Переймаються за мене, коли заходжу на позиції, то неодмінно кажу їм: «Все буде добре!».
Координати ворожих цілей мінометники отримують від своїх командирів, а тоді ведемо вогонь.
– Наскільки дошкуляють ворожі дрони?
– Небезпека від них чимала. Якщо вони з‘являються над нами, коли ведемо вогонь, то припиняємо роботу і переходимо в укриття. А коли відлетіли, повертаємося на позиції і далі працюємо. Головне у нас – зберегти особовий склад. Звісно, що російські солдати нас не люблять, як і ми їх, але й побоюються.
– Коли завершиться війна, то що будете робити?
– Жити із сім’єю, дбати про рідних, забезпечувати добробут.
– Декілька слів про побутові умови та підтримку волонтерів...
Приїжджають волонтери, привозять необхідне. Коли виходили з Авдіївки, то змушені були залишити необхідне майно. На наші потреби відгукнулися земляки. Ставчанці придбали два електрогенератори, а Недобоївська ТГ організувала їх доставку.
Скажу відверто, що на фронті військовослужбовець переживає сильні психоемоційні та фізичні навантаження. Головне – опанувати себе, контролювати ситуацію, не піддаватися паніці.
У нашій батареї служать вихідці з Чернівецької, Тернопільської, Житомирської, Рівненської областей. Чоловіки різні за віком, професіями. Але нас об‘єднала війна, потреба боронити свої родини, усю Україну від рашистів, – наголошує головний сержант взводу мінометників Віталій Михайлович Денжанський.
Джерело інформації : «Хотинські вісті», редактор Сергій Доманчук.
